Гуманізм як специфічна система цінностей, яка суттєво впливала на прогресивний розвиток людства, був покликаний до життя ще тоді, коли положення людини в суспільстві перестало повністю визначатись її родовідом. Потреба у діловій активності призвела до того, що значною мірою стали цінитися ум, воля і діяльність окремої особистості. Відбулися суттєві світоглядні зміни. Вивчення і тлумачення божественного все частіше стало поєднуватись із вивченням самої людини, її місця і ролі у світі. Саме цей новий світогляд і одержав досить виразну і конкретну назву “гуманізм” (від лат. humanos – людський).

Гуманізм покликав до життя ідеали соціальної справедливості і дав натхнення прогресивним демократичним змінам у наш час.

Прогресивне людство завжди надавало великого значення проблемі гуманізму,  про що свідчать такі документи світового значення як “Перший гуманістичний маніфест” (1933 р. ), “Другий гуманістичний маніфест” (1973р.) “Декларація щодо позиції гуманізму у відношенні до церкви і держави” (1980 р. ), “Декларація про взаємну залежність” (1988 р. ), “Гуманістичний маніфест – 2000”. Зокрема у останньому документі наголошується на цінностях свободи і щастя, а також на перевагах рівних для всіх прав людини.

Формування Людини в людині – досить важливе соціальне замовлення системі освіти. Антропоцентричний підхід, який передбачає гуманістичну спрямованість змісту освіти, досліджувався досить великою кількістю вчених, що знайшло своє відображення в різних підручниках і навчальних посібниках з педагогіки. Звернемо увагу на термінологічну “поліфонію”, яка має місце у педагогічній літературі: “гуманістична традиція”, “гуманістична філософія”, гуманізація суспільства”, “гуманістична сутність педагогіки”, “гуманістичні тенденції”, “культурно-гуманістична функція виховання”, “гуманістичні ідеї”, “гуманізація цілісного педагогічного процесу”, “тенденції і принципи гуманістичного виховання” та ін. Один тільки перелік авторів та їх наукових публікацій зайняв би декілька сторінок, а тому ми утримались від цієї процедури. Все це свідчить, з одного боку, про досить велику складність цієї педагогічної проблеми, а з другого боку, про її актуальність. Ця актуальність зумовлена тим, що гуманітаризація і гуманізація освіти передбачає створення оптимальних психолого-педагогічних умов для самостановлення, саморозвитку, самоактуалізації та самореалізації особистості з позитивними якостями з точки зору державотворення і загальнолюдських цінностей. Педагогічний принцип гуманізму передбачає пріоритетний розвиток загальнокультурних компонентів у змісті освіти і, таким чином, спрямований на формування особистісної зрілості тих, хто навчається [1]. Наведені слова свідчать про те, що поняття “гуманізму” і ” культури” пов’язані між собою.

Від того, який культурний, моральний, інтелектуальний потенціал суспільства і держави та як цей потенціал буде зростати і розвиватись, залежить майбутнє нашої країни. Забезпечити “початкове накопичення” цього потенціалу покликана сучасна освіта, як триєдність навчання, виховання і розвитку особистості.

Для особистості характерними позитивними якостями мають бути такі:

• усвідомлення смислу свого існування (особистісні цінності);
• усвідомлення своєї приналежності до свого народу, його духовної культури (національна самосвідомість);
• усвідомлення смислу існування людства заради панування добра і справедливості (загальнолюдські цінності).

При цьому національні і загальнолюдські цінності не повинні бути абстрактними поняттями, а мають бути особистісно сприйнятими кожною людиною, визначаючи її позицію і лінію поведінки. Орієнтація на триєдність зазначених цінностей – найважливіша мета і задача сучасної освіти.

Якщо думати і піклуватися про перспективи прогресивного розвитку суспільства і держави, то необхідно погодитись з тим, що більш універсальних і дієвих засобів досягнення поставленої мети, окрім духовної культури, яка обумовлюється наукою і освітою, немає. Разом з цим, усвідомлення науки і освіти як величного простору загальнолюдської культури ніяким чином не повинно абсолютизуватися і відокремлюватись (ізолюватись) від інших складових загальнолюдської культури, таких як, наприклад, мистецтво та релігія.

Наука – це пізнання світу, в тому числі і світу Людини, відкриття невідомого і здобування нових достовірних знань.

Мистецтво – це художнє пізнання світу, у якому відтворюється естетичне відношення людини до зображуваного світу. Художнє пізнання реальності має здатність проникати в глибину соціальних проблем і рельєфно їх відображати. Представники художньої культури найбільш активно виступають на захист природи при розв’язуванні екологічних проблем, досить гостро висувають питання збереження історико-культурної спадщини, бережливого відношення до неї.

Релігія своєрідно відображає світ, акцентуючи увагу на проблеми моральності людини, на її досить специфічному відношенні до світу і до самої себе.

Освіта покликана бути педагогічним еквівалентом різних форм пізнання світу, і, перш за все, наукового пізнання. В результаті освітнього процесу (навчання, виховання і, як наслідок, розвиток) формується особистість, яка оволодіває системою знань, системою способів діяльностей на підґрунті засвоєної системи знань, набирає досвіду творчої діяльності та почуттєво-емоційного відношення до знань, до процесу пізнання, до навколишнього світу та до себе у цьому світі.

Знання, як продукт всіх видів пізнання, є складовими духовної культури особистості. Що ж стосується наукових знань, то саме вони знаходяться у серцевині духовного життя людини і суспільства, так як у найбільшій мірі забезпечують бажані зв’язки багатомірних просторів духовної культури і цивілізації, тобто зв’язки ідеального з матеріальним. Наукова думка, яка проникає у всі сфери життя людини, послуговує підґрунтям для створення нових видів мистецтва, впливає на релігійні вчення та форми їх розповсюдження.

Предмет гуманітарного знання “створюється” самою людиною, а предмет природничонаукового знання знаходиться поза людини. Це означає, що гуманітарні знання інтравертні, а природничонаукові – екстравертні [2].

У сучасній школі (і у вищій в тому числі) в процесі вивчення природничих наук, як правило, переважає “оголений” раціоналізм картезіанського типу, продовжений і підсилений закликом Б. Спінози про необхідність холоднокровного, “без сміху і сліз” вивчення реальності. Такий раціоналізм, доповнений техніцизмом, став провідним принципом у європейській культурі і продовжує утримуватись при вивченні природничих наук у сучасній системі освіти.

Проте велика кількість видатних вчених-фізиків відносились до процесу наукового пізнання і до наукових знань, які одержані в результаті творчих пошуків і наукових досліджень, “захоплено-поетично”! Так, наприклад, Альберт Ейнштейн називав теорію атома Нільса Бора “чудовим творінням” і “найвищою музикальністю” в області думки, а квантову теорію “справжнім чарівним обчисленням”.

Такі наукові знання, а тим більше їх педагогічний еквівалент – навчальні знання, мають бути “знаннями-переживаннями”, які ґрунтуються не лише на раціональності, але і на “сердечному підґрунті”.

Абсолютизована “чиста” істина і академічні “сухі” знання не торкаються центра позитивних емоцій і не приносять естетичного задоволення. Дидактичні раціональні схеми, позбавлені духовно-гуманітарного змісту і поетики навчального пізнання не можуть бути сьогодні ідеалом-еталоном моделі сучасної освіти.

В зв’язку з цим виникає педагогічна ідея гуманітарно-природничо-наукового синкретизму і необхідності розробки теоретичної моделі сучасної педагогічної системи з метою практичної її реалізації.

Будемо розглядати гуманітарні науки, природничі науки і гуманітарний потенціал природничих наук, як своєрідний “місточок”, що поєднує гуманітарні і природничі науки та забеспечує їх відносну самостійність.

Конкретизуємо основні у цьому відношенню педагогічні поняття.

* Гуманітаризація – це “олюднення” змісту навчального матеріалу, “олюднення” знань. Така необхідність в педагогічному процесі стає очевидною, якщо прийняти до уваги, що наукові знання досить швидко стають академічними, безособистісними.

* Гуманізація – “це олюднення” відносин в процесі навчання з чіткою спрямованістю на виховання Людини в людині.

Природничонаукові та гуманітарні знання мають свої специфічні ознаки, які їх відрізняють і пов’язують між собою. Специфіка, наприклад, фізичних наукових знань полягає у їх високій об’єктивності і достовірності. Разом з цим фізика вміщує в собі без перебільшення неоцінимий гуманітарний потенціал, який поки що у масовій педагогічній практиці мало використовується. Причина такого небажаного явища полягає у тім, що ця проблема не відпрацьована на технологічному рівні.

Перш за все має бути здійсненим “педагогічне втручання” у зміст навчального матеріалу з акцентом на його гуманітаризацію. Нами зроблені перші досить продуктивні кроки у цьому напрямку. Підготовлені і видані (щоправда, незначними тиражами) навчальні посібники, які так і називаються “Духовно-гуманітарний потенціал фізики”[1-4].

В анотації цих навчальних посібників зазначено:  Розкрита сутність гуманітаризації змісту навчального матеріалу на прикладі гуманітарного потенціалу фізики. “Олюднення” знань здійснюється в поєднанні з їх академічністю, але без абсолютизації останньої. Систематизацію і узагальнення знань здійснено у вигляді семіотичних систем. Чітко реалізована світоглядна спрямованість. Робота буде корисна учням і студентам, вчителям і викладачам вищої школи.

Перша книга розпочинається епіграфом: “Фізика складає серцевину гуманітарної освіти нашого часу”. (Ісідор Рабі – лауреат Нобелевської премії).

 Змісту другої книги передують такі слова: “Гуманітаризація повинна стати одним із основних напрямків удосконалення процесу навчання фізики. Гуманітаризація вивчення природничо-математичних дисциплін у тому числі й фізики, означає поворот у викладанні до цілісної картини світу і, насамперед, до світу людини, до всебічної культури та “олюднення” знань”. (Із пояснювальної записки до Програми з фізики, рекомендованої Міністерством освіти і науки України. Київ, 2001 рік, лист №1/II – 2569 від 1.06.2001 року).

Лейтмотивом третьої книги є такі слова: “Як чудово відчувати єдність цілого комплексу явищ, котрі при безпосередньому сприйнятті виглядали як розрізнені”. (Альберт Ейнштейн).

Четверта книга розпочинається з “Портретної галереї” – 25 фотографій видатних вчених, їх глубокомислених висловлювань щодо квантової фізики, та висловлювань про творців цієї унікальної сучасної теорії, яка без перебільшення лежить в основі науково-технічного і соціально-гуманітарного прогресу!

Уявлення про зміст, стиль і дух цих навчальних посібників дає перелік питань, які розглядаються, зокрема таких:

• Про наукове і навчальне пізнання.
• Щодо специфіки фізичних явищ (механічних, теплових, електромагнітних, квантових).
• Науково-історичні хронограми.
• Філософсько-історичні хронограми.
• Зміст фізичних теорій з точки зору теорії наукового пізнання і сучасних наукових поглядів.
• Філософські ідеї ,погляди і вчення, які впливали (або могли впливати) на світогляд конкретних вчених-фізиків (творців фізичної науки).
• Духовно-гуманітарний потенціал фізико-технічного змісту навчального матеріалу.
• Про поетику пізнання та красоту наукових законів.
• Роздуми стосовно наукових досягнень.
• “Олюднені” наукові події… Як це було? Інформація до роздумів.
• Деякі евристичні точки зору.
• Узагальнення щодо фізичних теорій і семіотичні дидактичні системи.
• Дати і факти становлення і розвитку фізичних теорій (класичної механіки, теорії теплових явищ, електродинаміки, квантової механіки).
• Різноманітні додатки.

Resume. 

1. Наука взагалі (і фізика зокрема) як одна із форм суспільної свідомості завжди була, є і буде дуже важливою складовою загальнолюдської духовної культури.
2. Педагогічно опрацьовані “олюднені” наукові знання мають стати ціннісними пріоритетами у системі освіти ХХІ століття.
3. Науковий гуманізм як антипод сциєнтиської замкнутості має стати невід’ємною частиною духовної культури, а у матеріальній сфері природничонаукові знання ще в більшій мірі покликані бути безпосередньою виробничою силою.
4. Суттєвим захистом від бездушного раціоналізму і руйнівних тенденцій науково-технічної цивілізації може і повинен стати ціннісно-пріоритетний союз (“мирне співіснування”) науки і релігії, а отже, наукових знань і віри. Саме на цьому шляху є великі можливості подолання “варваризації” культури, віддалення від масових афектів і спрощених примітивізованих думок [7, 10-13].

Література

1. Российская педагогическая энциклопедия: В 2 т. /Гл. ред. В. В. Давыдов. М. : Большая Российская энциклопедия, 1993. Т.1.
2. Гачев Г. Книга удивлений, или Естествознание глазами гуманитария, или Образы в науке. – М. :Педагогика, 1991.
3. Проказа А. Т. , Ильченко В. И. Гуманитарный потенциал физики. Ч.I.Механика. – Луганск: Альма Матер, 2002,- 114 с.
4. Проказа А. Т. , Ильченко В. И. Духовно-гуманитарный потенциал физики. Ч. II. Молекулярно-кинетическая теория и термодинамика. – Луганск: Глобус, 2004. – 88 с.
5. Проказа А. Т. , Ильченко В. И. Духовно-гуманитарный потенциал физики. Кн. 3. Электродинамика. – Луганск: Глобус, 2005. – 131 с.
6. Проказа А. Т. , Ильченко В. И. Духовно-гуманитарный потенциал физики. Кн. 4. Квантовая физика. – Луганск: Глобус, 2005. – 144с.
7. Олександр Проказа. Педагогічні роздуми про “мирне співіснування” науки і релігії. /Директор школи, ліцею, гімназії, №5, 2004.